Юлій Цезар: диктатор, епілептик, перелюбник. Частина 3

Після перемоги над Помпеєм у Громадянській війні, одноосібне правління Цезаря було лише питанням часу. Завдяки йому Римська республіка поступово почала перетворюватись на імперію. Його вражаючі військові здобутки та феєричні тріумфи увійшли в історію, а слова, які він промовляв стали крилатими. Він брехав, підкуповував та вбивав заради політичного впливу, слави та грошей. Він був прославленим перелюбником, епілептиком та диктатором.

Зміна балансу політичних сил

Після відбуття із Александрії, Цезар не одразу відправився до Риму. Спочатку він відправився в провінцію Сирія, щоб придушити повстання, оскільки смерть Помпея спровокувала зміну балансу політичних сил в усій республіці. Потім в провінцію Кілікія, де під Зелою (нині турецьке місто Зіле) відбувся бій із Фарнаком ІІ – правителем Боспорського царства. Як пише Светоній:

“Через п’ять днів після прибуття і через чотири години після того, як побачив армію Фарнака, Цезар розгромив його в битві [при Зелі], після чого часто повторював, що Помпею пощастило досягти слави завдяки перемозі над такими слабкими супротивниками”. 

Сам Цезар описав цю перемогу трьома словами, які стали крилатими:

“Veni, vidi, vici” (Прийшов, побачив, переміг)

Після перемоги він відправився в Грецію, а звідти в Італію, де зміг перетягнути на свою сторону декілька бунтівних легіонів виголосивши перед ними промову, і обіцяючи щедру винагороду за службу.

Потім поплив до берегів північної Африки (Туніс), а саме до Тапса, де 6 квітня 46 року до н.е. розбив війська римського воєначальника Метелла Сципіона і нумідійського царя Юби І. І хоча в творі одного із соратників Цезаря – “Записи про Африканську війну” написано, що битва була швидкою і беззастережною, древнєримський історик Аппіан описав цей бій як вкрай важкий. А письменник і філософ Плутарх взагалі пише, що Цезар не брав участі в битві, так як в цей час в нього був черговий епілептичний напад. Далі війська Цезаря рушили в Утіку – добре укріплене місто, яке тим не менш здалось без бою, а комендант покінчив життя самогубством.

Тріумфи

Після низки перемог, Цезар повернувся до Риму, де чотири (!) рази святкував тріумф із різницею в декілька днів за перемогу над єгиптянами, галлами, Фарнаком і Юбою. Фактично столиця цілий місяць святкувала повернення полководця. Якщо звернути увагу на історію, то це загалом був перший, або перші чотири його тріумфи за всю його військову кар’єру.

Кожен із них супроводжувався пишними бенкетами, гладіаторськими боями, театральними виставами, перегонами на колісницях, боями із дикими звірами, атлетичними змаганнями і морськими битвами.

Для кожного тріумфу було виготовлене спеціальне устаткування із особливого матеріалу, на якому провозили зображення захоплених міст, статуї та здобич. Древнєримський історик Веллей писав, що для галльського тріумфу використовували африканське цитрусове дерево, для понтійського – акацію, для александрійського – панцир черепахи, а для африканського – слонову кістку. Всі ці матеріали були дуже цінними в той час і належали до предметів розкоші.

Таке різноманіття і підбір матеріалів показував особливий зв’язок із країною, над якою святкувався тріумф, за виключенням Галльського, для нього використали африканську деревину, оскільки вона була найдорожчою на той час.

Цезар, скоріш за все, витратив купу грошей на організацію всього вище зазначеного. Римляни стікались з усіх кварталів. Чужинцям, які відвідували місто, доводилось розбивати палатки прямо на вулицях або спати просто неба, оскільки вільних місць ніде не було. Тиснява була така, що за словами Светонія, в ній, поміж іншого, було затоптано двох сенаторів.

Кожен із чотирьох тріумфів Цезаря був унікальним. Найпрекраснішим і найвеличнішим зі всіх був Галльський. Він знаменував перемогу у дев’ятирічній війні, яку програли галли, германці і бритти. Завдяки якій Цезар першим із римлян перейшов Рейн. Ця війна була його найдовшою, і принесла Римській республіці найбільшу кількість територій. Згідно Плутарху, Цезар взяв штурмом вісімсот міст, підкорив триста народів, і в різний час вів бої із трьома мільйонами людей, з яких один мільйон був убитий на полі бою і стільки ж було взято у полон.

Святкування почалося спекотним літнім ранком 46 року до н.е. відкриттям римських воріт Порта Тріумфаліс, звідки почалась хода. Це єдині ворота, які відкривались лише для тріумфальних процесій – найбільшої честі, якої міг удостоїться римський воєначальник.

Цезар їхав у колісниці, запряженій білими кіньми. Позаду нього стояв раб, який тримав над його головою лавровий вінок. По обидві сторони від колісниці йшли ліктори (держслужбовці), які несли фасції (атрибути влади). Спереду йшли раби, деяких провозили на колісницях в клітках, як трофеї. За ним йшли його солдати й співали провокативних пісень висміюючи свого полководця. За давнім звичаєм, це робилось для того, щоб боги не почали заздрити йому.

Під час процесії проносили зображення річок Рейна та Рони, була також статуя міста Марсель. Серед натовпу полонених був галльський вождь Верценгетерік, якого Цезар шість років тримав у полоні, і якого було страчено наприкінці святкування.

Окрім живого товару, було багато награбованих грошей і дорогоцінностей. В процесії було пронесено 2 822 золоті корони загальною вагою орієнтовно більше 9-ти тисяч кілограм. За різними даними, в перерахунку на сьогодні, сума награбованих талантів еквівалентна орієнтовно 70 мільйонам доларів.

Але не обійшлось і без ексцесів. Прямо перед храмом Фортуни вісь колісниці Цезаря зламалась навпіл і його майже викинуло на вулицю, але він втримався і швидко пересів на іншу колісницю. Це було лихим знаменням – фортуна відвернулась від нього. Він це зрозумів, і щоб якось виправити ситуацію – піднявся сходами до храму Юпітера на колінах.

Тим часом, воїни полководця також святкували, і за звичаєм жартували про Цезаря і його любов до Клеопатри, а також не забували про царя Віфінії, якого колись Цезар достатньо часто відвідував. Вони говорили щось схоже на те, що галли були поневолені Цезарем, а Цезар Нікомедом [царем Віфінії]. Окрім того, вони співали пісні про те, як харчувались дикою капустою під час облоги Діррахіума і скаржились на мізерну винагороду за їх страждання.

Єгипетський тріумф також проходив добре, допоки римляни не побачили Арсиною – підлітка закованого в ланцюги в лахміттях і в клітці. Римляни відчули жаль до дівчини, тому він не стратив її, а наказав відвезти до Ефеса і замкнути в храмі богині Афіни.

В процесії провозили великі полотнища із зображеннями переможених ворогів Цезаря в очевидно провокативній манері – натовп сміявся із зображень єгипетського полководця Ахілла та євнуха Потіна.

Під час понтійського тріумфу показали зображення царя Фарнаса, який тікав з поля бою при Зелі. Але під час африканського тріумфу варто було натовпу побачити зображення Метелла Сципіона, який встромив собі ножа в груди і стрибнув у море, а також Марка Петрея, якого вбив його вірний слуга, як настрій різко змінився.

Варто відзначити, що за уявленнями римлян самогубство було проявом гідності та мужності, а не слабкості як вважається зараз. Полководці або військові, які йшли на такий крок за різних причин мали на меті тільки одне – зберегти свою гідність попри все.

Те, що приїхало слідом взагалі шокувало весь римський народ – величезне зображення сенатора Катона – коменданта міста Утіка на ліжку з випотрошеними кишками виставлене на загальний огляд. Це стало важким випробуванням для прихильників Цезаря, адже таке видовище вважалось знущанням над шанованим римським громадянином. Більшість римлян не любили Катона, але відносились із повагою через те, що він до останнього залишався вірним своїм принципам і помер за них.

Помітивши настрій народу, до кінця вечора Цезар зробив із нього мученика. Після закінчення святкувань, полководець роздав своїм солдатам близько 20 000 сестерціїв – це більше, ніж вони могли заробити за все своє життя. По 400 сестерціїв отримав кожен громадянин Риму – це орієнтовно середньостатистичний чотирьох місячний заробіток, а також порцію зерна та оливкової олії.

Ветерани отримали суму еквівалентну майже п’ятнадцятирічному заробітку середньостатистичного робітника. Це було на додаток до їхньої регулярної платні та попередніх премій. Центуріони були нагороджені вдвічі більшою сумою, ніж легіонери, а офіцери – вдвічі більшою, ніж центуріони. Кожен солдат також отримував щедрий наділ землі, щоб вийти на пенсію і виростити нове покоління синів для римської армії. Ці господарства були розкидані по всій римській території, щоб не позбавляти землі попередніх власників і, що дуже мудро, унеможливити будь-які організовані виступи незадоволених ветеранів у майбутньому.

Солдатів і жителів Риму також пригощали бенкетами і розвагами безпрецедентного масштабу. На одній вечері було накрито 22 000 столів зі всілякими наїдками та напоями. Улюбленою частиною святкування були також вистави тварин у цирку Максимус. Серед багатьох екзотичних істот, яких він привіз із Африки для святкування, була одна, яку ніколи раніше не бачили в місті. Глядачі думали, що це щось середнє між верблюдом і леопардом, оскільки він мав високу спину і плямисту шкіру, а шия була напрочуд довгою. Вони назвали його camelopardalis – сьогодні він відомий як жираф.

Останній бій в Громадянській війні

Після відпочинку і всіх святкувань, Цезар взяв два свої досвідчені і доступні на той час легіони (оскільки інші отримали 40-ка денну відпустку), і пішов походом в Іспанію, щоб придушити залишки повстання із тих прихильників Помпея, які якимось дивом вціліли. Війська зустрілись в битві при Мунде. Це був дуже тяжкий бій, який визнав таким навіть сам Цезар. Він описав його наступними словами:

“Я часто бився за перемогу, тепер же вперше бився за життя”.

Це був останній бій в Громадянській війні, в якому Цезар переміг. Тоді загинуло близько 30 тисяч прихильників Помпея, втрати Цезаря були в рази менші. Старшому сину Помпея Великого – Гнею Помпею вдалось втекти з поля бою, але війська Цезаря його наздогнали і добили. Молодший син Помпея – Секст зміг втекти на Сицилію, і пережив Цезаря, але ненадовго.

Після повернення до Риму з черговою перемогою, Цезар відсвяткував свій п’ятий тріумф, і можливо перший в історії республіки настільки пишний за перемогу римлян над римлянами. Про нього мало що відомо, але відомо, що в якості устаткування використовували срібло.

Правила, винятки та прецеденти

По римським правилам тріумф був можливий лише за перемогу над зовнішнім ворогом, але як зазвичай це буває в політиці, із кожного правила є декілька винятків або прецедентів.

Римляни: як політики, так і звичайні люди вважали громадянські війни між римськими воєначальниками неприпустимими і загалом відносились до них погано. А Цезар не те, щоб сильно намагався цей факт приховати – він дуже провокативно виставляв його напоказ.

Якщо попередні чотири ще можна було представити як перемогу над іноземним ворогом, що досить складно у випадку африканського тріумфу, оскільки на стороні Юби І проти Цезаря бились і полягли відомі римські воєначальники, то останній – п’ятий тріумф був виключно громадянським.

Цезар робив свої тріумфи підкреслено пишними, щоб затьмарити свого вже покійного суперника Помпея, і варто визнати – це було складно. Адже тричі тріумфатор Помпей був відомий як переможець трьох континентів – Європи, Азії та Африки, а отже і всього населеного світу (так принаймні вважали римляни).

У свій час Цезар був вимушений відмовитись від першої своєї можливості тріумфу заради посади консула. Пройшли десятки років, перш ніж в нього знову з’явилась така можливість, і це з урахуванням того, що він був одним із найуспішніших полководців Римської республіки.

Коли ж нарешті прийшов його час, Цезар відсвяткував чотири тріумфи за один місяць, в той час як три тріумфи Помпея були розкидані на вісімнадцять років.

Три уособлювали його, як наступника Помпея – володаря всього населеного світу, а четвертий показав, що полководець своїми військовими здобутками перевершив навіть володаря світу. Важко підібрати слова, щоб описати наскільки це потішило его Цезаря, і наскільки це було для нього важливо. Адже природно, що римський народ, як і римські історики, письменники і філософи порівнювали їх між собою, і визнавали, що Цезар перевершив навіть Помпея.

Усунувши більшість своїх ворогів, Цезар повернувся до улюбленої справи – отримання безлічі політичних посад для легітимізації своєї діяльності, але по факту він і так керував країною як хотів по праву сильного опираючись на своїх поплічників і армію. Цезар конкретно висловив бажання правити пожиттєво. На той час йому вже було 54 роки, з урахуванням середнього віку в Римі в ті часи, ще 10 років правління вже можна було назвати пожиттєвими. В 44 році до н.е. після того, як він і Марк Антоній перемогли на виборах консулів, Цезар зробив приставку до свого імені – Imperator, що означало “переможний полководець”.

Читайте також: Юлій Цезар: диктатор, епілептик, перелюбник. Частина 2

Реформи

Отримавши одноосібну владу (де-факто), Цезар почав проводити численні реформи, які стосувалися усіх сфер життя римлян. Щоб заручитись підтримкою від жителів провінцій, Цезар ввів різні пільги та привілеї. Жителі Гадеса та Олісіпо (Кадіса та Лісабона (Іспанія та Португалія)) отримали повне римське громадянство, а жителі Вієнни, Толоса та Авенніо (В’єнн, Тулуза та Авіньйон відповідно (Франція)) – отримали латинське право. В самому Римі повне громадянство отримали лікарі та викладачі вільних мистецтв.

Вдвічі (з 300 тис до 150 тис) зменшились списки тих, хто отримував безкоштовний хліб, оскільки ця стаття витратів найбільше впливала на державний бюджет. За наказом Цезаря були відновлені та заново заселені зруйновані римлянами міста Коринф та Карфаген. Для поповнення міських бюджетів були введені торгові мита на імпортні товари. А щоб зменшити рівень безробіття, Цезар прийняв наказ, що хочаб третя частина пастухів в Італії мають бути вільними людьми, а не рабами.

Цезар реформував достатньо гостру на повоєнний період проблему – виплату по кредитам, а також розпочав регулярну чеканку золотих монет.

Провів реформу покарань в кримінальному кодексі, зокрема за ряд злочинів Цезар закріпив вигнання, а у багатих наказав ще й конфіскувати половину статку. Також він видав нові закони проти розкішного способу життя, які стосувались прикрас, одягу, торгівлі та …. надгробних пам’ятників…

На початку 44 року до н.е Цезар отримує нові розширені повноваження, а також титул “батька вітчизни”. Розпочалась реформація календаря, який тепер нам відомий як Юліанський.

Будівельні проєкти

Окрім реформ, організовувались масштабні будівельні проєкти. Наприклад, новий Форум Цезаря та Храм Венери Прародительки, які були готові до експлуатації в 46 році до н.е. До наших днів вони дійшли лише фрагментарно. Цезар хотів відреставрувати будівлю Сенату, яка згоріла у 52 році до н.е. Цезар приймав участь у відновленні храму Юпітера Капітолійського, через що отримав можливість написати на його фасаді своє ім’я. Планував заснувати бібліотеку по прикладу Пергамської або Александрійської, але не встиг. В нього було ще багато різних проєктів, які він не встиг втілити в життя.

Пропаганда

Окрім всеосяжної реформації всіх сфер життя римлян, будівництва і придушення опозиції, Цезар проводив і пропагандистську кампанію. Звістка про його перемогу над синами Помпея прийшла ввечері 20 квітня 45 року до н.е. Вона співпала із датою заснування Риму легендарним Ромулом – 21 квітня. З такої нагоди вирішили на наступний день провести ігри на честь переможця, і якби ненав’язливо ототожнюючи Цезаря із легендарним засновником. Окрім того, розпорядились збудувати святилище Свободи на честь Цезаря – Визволителя, а на ростральній трибуні, де зазвичай магістри виголошували промови, на Форумі встановити статую Цезаря повернену обличчям до народу.

Розповсюджували також легенду про те, що коріння родоводу Цезаря сягає самої богині Венери. В римському світогляді вона була богинею бажання, краси, кохання, родючості та весни.

Таким чином він намагався зарахувати себе до пантеону богів і легітимізувати свої претензії на одноосібну владу. Щоб підкріпити їх він збудував на Форумі храм Венери. В рамках цієї ж кампанії, в храмі Юпітера Капітолійського (на однойменному Капітолійському пагорбі) була встановлена статуя Цезаря на колісниці в образі підкорювача світу. Таким чином, храм став присвячуватись не тільки Юпітеру, але тепер і Цезарю..

В травні, після повернення Цезаря до Риму, в нині втраченому храмі бога Квірина (пагорб Квіринал), якого ототожнювали із Ромулом, розмістили статую Цезаря із написом: “Непереможеному богу”.

Далі, за гроші платників податків розпочалось будівництво нового будинка для Цезаря, яке за своїм зовнішнім виглядом нагадувало ті ж самі храми богів. Під час вистав у цирку, його зображення із золота і слонової кістки знаходилось серед зображень пантеону богів. В тому ж році були відчеканені монети із зображенням Цезаря, хоча за традицією на монетах було не прийнято поміщати зображення живих людей.

День його народження став всенародним святом із жертвоприношеннями, і всі храми в Римі та в Італії були зобов’язані встановити його статуї. Абсурд дійшов до того, що сенат санкціонував будівництво храма Цезаря і його Милосердя зі створенням нової жрецької колегії, яка буде поклонятись Цезарю як божеству.

Сам Цезар на постійній основі носив одяг тріумфатора і лавровий вінок, можливо таким чином він намагався приховати облисіння. Він постійно сидів на постаменті як на троні і не вставав, навіть коли до нього підходили сенатори, чомусь саме цей факт найбільше їх обурював. Він відмовлявся від титулу царя, але поводив себе як монарх.

Особистість, зовнішній вигляд, вподобання, характер

Немає достовірних портретів Цезаря, але є деякі згадки про нього. Він був високого зросту із білою шкірою, широким обличчям і темними, скоріш за все карими очима. Зазвичай, він майже не хворів, якщо не брати до уваги приступи епілепсії. Він слідкував за своїм зовнішнім виглядом, завжди був гладко поголений, розчесаний і підстрижений, деякі навіть стверджували, що він видаляв лишнє волосся на тілі. Єдине, що його постійно дратувало і давало привід для насмішок – його облисіння, тому він постійно зачісував своє ріденьке волосся з маківки наперед.

Він був пристрасним колекціонером. Любив перли, мозаїчні поли, статуї, різні фігурки, дорогоцінне каміння, старовинні фрески та ін. При виборі рабів не останнє місце займала їхня зовнішня привабливість і гострий розум, за які він був готовий платити нечувані суми.

Жінки Цезаря

Безсумнівно він був бабієм. Під час Гальської війни, його солдати складали вірші та співали про нього пісень:

Додому ми везем нашого лисого бабія,
Римляни, жінок ховайте від ганьби!
Бо всі мішки із золотом, що ви йому дали,
Пішли на платню його гальським дівкам.

У 50-52 році до н.е. за відсутності Цезаря, Гельвій Цинна навіть склав документ для розгляду на народних зборах, в якому було сказано, що Цезар може злягатися «з будь-якою жінкою або жінками, яких він забажає — заради народження дітей».

Під час свого першого консульського терміну, він купив чорну перлину за 6 мільйонів сестерціїв (орієнтовно 24 мільйона євро на сьогоднішній перерахунок) і подарував його своїй коханці Сервілії, а під час Громадянської війни, вибив для неї декілька маєтків за номінальну вартість. За чутками, її донька Тертулла – дружила Марка Красса також мала сексуальний зв’язок із Цезарем (з мовчазного благословіння її чоловіка), хоча підозрювала, що він може бути її батьком, а її брат – Марк Брут був одним із основних ініціаторів вбивства диктатора.

Ще однією із коханок Цезаря була дружина Помпея – Муція Терція. За чутками, він звабив її, щоб “підсидіти”, а після розлучення, видав за Помпея свою дочку Юлію Цезаріс, оскільки це був вигідний політичний шлюб.

Під час своєї африканської кампанії, коханкою Цезаря стала Евноя – дружина короля Мавританії – Богуда, який був соратником Цезаря під час його походів у Північну Африку та Іспанію. Вона мала високий статус, який можна зрівняти зі статусом Клеопатри.

Читайте також: Юлій Цезар: диктатор, епілептик, перелюбник. Частина 1

Клеопатра: остання зустріч

Літом 46 року до н.е. Цезар запрошує Клеопатру до Риму. На той час їх спільному (ймовірно) сину – Цезаріону вже близько 3-х років. Вони з батьком за цей час ще ні разу не бачились. Клеопатра спить і бачить, як Цезар прийме сина і назве його своїм наступником. Таким чином, він стане спадкоємцем Римської та Єгипетської імперій.

Формально це запрошення виглядало як заключення союзу між Римом та Єгиптом. По факту – та де там. В повітрі висіли побоювання сенаторів, що вона приїхала за ним. І Цезар насправді роздумував над тим, щоб одружитись із нею, і перенести столицю Римської імперії в Александрію (згідно зі Светонієм). Сенат не міг цього допустити і опозиція Цезаря правильно розрахувала величезні ризики для себе і для імперії.

Клеопатра, її номінальний чоловік (так-так, вона притягнула молодшого брата з собою як предмет інтер’єру), її син та вся її величезна свита розмістились на римській віллі Цезаря на березі Тибру. Таким чином він показав важливість та привілейованість своєї гості та фаворитки. У його опозиції це викликало величезне роздратування і, можливо, прискорило його смерть.

Насправді існує дуже багато різних версій того, чи була насправді Клеопатра такою писаною красунею і роковою жінкою, якою ми знаємо її сьогодні. Декілька бюстів та монет її часів, з її зображенням говорять про те, що ні – не була. Але свідчення римських сучасників, які дійшли до наших днів, говорять про те, що вона була дуже ерудована і харизматична, знала багато мов, в тому числі латинь, а також була дуже вольова, що не прийшлось до душі представникам римського сенату та знаті, оскільки всі вони були чоловіками, які звикли до того, що жінка завжди покірна, мовчазна і вагітна. На одному зі званих вечорів, на якому були присутні Юлій Цезар, Клеопатра і сенатор Цицерон – він намагався висміяти Клеопатру, на що вона дала йому гідну відсіч, що безсумнівно зачепило його за живе.

Тому, той її образ, який дійшов до наших днів і за яким ми її уявляємо – це римська патріархальна пропаганда.

Однак, 15 березня 44 року до н.е. неподалік від Сенату, Юлія Цезаря було вбито. Він так і не визнав Цезаріона, в його заповіті про сина не було жодного слова…або про це просто ніхто нічого не сказав. Клеопатра поспішно повернулась в Єгипет, а в Римі почалась нова епоха – республіка почала перетворюватись на імперію.