Мелісенда Єрусалимська: влада та покровительство на Святій Землі

В часи протистоянь між християнами та мусульманами на Святій Землі народилась дівчинка, яка стане королевою Єрусалиму та зробить його культурною і духовною столицею християнського світу на Близькому Сході. 

Мелісенда народилась в державі хрестоносців – Едесському графстві на початку 1100-х років (точна дата невідома). Вона була старшою із чотирьох дочок Балдуїна Бурського та Морфії Мелітенської. Мала змішане франко-вірменське коріння. Батько був французом, лордом невеликого села Бурка на півночі Франції, учасником Першого хрестового походу. Мати була вірменкою – дочкою вірменського генерала і князя міста Мелітена.

В 1118 році, коли Мелісенді було близько 13 років, її батько став наступником короля Єрусалима. Мелісенда з матір’ю та сестрами знаходились в Едессі, поки батько укріплював свої позиції при дворі. Коли всі підготування були завершені, і він міг прийняти владу, Балдуїн відклав церемонію вступу на престол до Різдва 1119 року, доки його дружина не прибуде в Єрусалим, щоб її коронували королевою. Це була нетипова поведінкою чоловіка в той час, коли жінки вважались лише придатком і товаром, який в будь-який момент може бути використаним та утилізованим, якщо потрібно.

Шлюб її батьків був щасливим, незважаючи на те, що в них не було синів, і відповідно спадкоємця чоловічої статі. В молодому королівстві хрестоносців ніяк не було регламентоване жіноче престолонаслідування, тому наближені до Балдуїна радники неодноразово наполегливо рекомендували йому одружитись вдруге, щоб інша дружина змогла народити йому спадкоємця. Але він завжди навідріз відмовлявся.

Для дівчини, яка жила в період Середньовіччя, Мелісенда дуже довгий час була неодруженою. Це може говорити про дві речі: перша – її батьки любили її, і давали час на самостійний вибір, або просто давали час; друга – її положення було хитким і незрозумілим, оскільки її батько до останнього сподівався на сина.

Коли Балдуїн зрозумів, що дітей в нього більше не буде, він оголосив Мелісенду своєю наступницею (1129 рік). З цього часу вона вважалась його соправителькою. Це було відображено в документах та дипломатичних переписках.

В королівстві хрестоносців жінки нерідко наслідували спадщину, оскільки чоловіки жили значно менше в умовах постійних війн. Однак лише чоловік міг розпоряджатись будь-якими активами, які мала жінка, оскільки мав воїнів, а отже, міг захистити свою власність. Тож переговори про шлюб Мелісенди тривали довго.

Розуміючи яке положення відтепер має його донька, і яку спадщину вона отримає, Балдуїн вирішив захистити її від майбутніх посягань її чоловіка, домігшись для неї підтримки священнослужителів та знаті, які були частиною королівського сенату (ради). Також він розумів, що майбутній чоловік його доньки має бути сильним та досвідченим полководцем. Він попросив поради в тодішнього короля Франції Людовика VI, який запропонував вдівця графа Фулька Анжуйського. Від’їзд Фулька був вигідним і самому Людовіку, оскільки він був популярним і мав претензії на французький престол.

Він був дуже амбітною людиною і під час переговорів стояв на тому, щоб єдиноосібно називатись королем Єрусалиму. І спочатку Балдуїн навіть погодився на це, але потім переглянув цей пункт договору. Фульк мав сина від першого шлюбу, а отже, після смерті Балдуїна, Фульк міг розлучитись із Мелісендою і оголосити його своїм спадкоємцем.

Їх весілля відбулось 2 червня 1129 року.

В наступному році Мелісенда народила сина Балдуїна, який потім стане королем Єрусалима Балдуїном ІІІ. Після народження онука, Балдуїн зробив все можливе, щоб забезпечити Мелісенді подальше правління після його смерті. Він оголосив онука своїм наступником, а Мелісенду його єдиною опікункою, зовсім забувши про Фулька.

В 1131 році, Балдуїн ІІ помирає, а Мелісенда та Фульк разом зходять на престол Єрусалима, як співправителі, тобто мають однаковий вплив в королівстві. Але шлюб із Фульком для неї був нещасливим, що очевидно було зрозумілим для всіх. Після смерті тестя, Фульк не втрачаючи даремно часу, при підтримці своїх лицарів зробив все можливе, щоб відсторонити дружину від влади.

Він показово погано до неї відносився, що не подобалось знаті і духовенству. Такий самий різкий та жорсткий стиль правління він почав впроваджувати і в Єрусалимі, що різко контрастувало з устояними традиціями колективного правління.

Між подружжям були холодні стосунки, а Фульк не гребував ніякими методами, щоб нарешті забрати владу у Мелісенди. В 1134 році він звинуватив її в любовному зв’язку з графом Яффи – Гуго II де Пюізе – одним із найвпливовіших людей в королівстві, який був вірний Мелісенді і пам’яті її батька, а також був її двоюрідним братом. По факту він мав більше прав на трон, ніж сам Фульк, що дуже дратувало короля.

Знать та духовенство залишились на стороні королеви, що вказує на те, що це був скоріше наклеп, ніж правда, хоча, можливо зіграла роль неприязнь до Фулька через його поведінку. Згодом, чаша терпіння і королеви та її двору переповнилась, і Мелісенда підгадала правильний момент для палацового перевороту. Про нього згадок особливо не залишилось, але відомо, що з 1135 року вплив Фулька різко зменшився, і після цього він майже не “відсвічував”.

Незрозуміло, що саме сталось, але згодом їх відносини потеплішали і в 1136 році народився їх другий син Аморі. Орієнтовно в період з 1131 по 1143 роки Мелісенда отримала в подарунок Псалтир, де ззаду на обкладинці вигравіруваний сокіл зі слонової кістки. Це не доведено, але існує думка, що він був подарований Фульком, як символ їх примирення, оскільки на старофранцузькій ім’я Фульк звучить як “сокіл”. В 1143 році Фульк загинув під час полювання. Мелісенда публічно його оплакала і носила траур.

Після смерті чоловіка, вона стала регентом при малолітньому синові Балдуїні ІІІ, і тепер нарешті вся повнота влади була в її руках.

Читайте також: Юлій Цезар: диктатор, епілептик, перелюбник. Частина 1

Меценатська діяльність

Мелісенда стала відомою за рахунок свого меценатства та покровительства церкви. Вона робила великі пожертви в храми Воскресіння (Гроба Господня) та Богоматері Йосафата, лікарні госпітальєрів та лікарні для прокажених.

В той час у Єрусалимському королівстві панували спокій та відносна стабільність, тому в королеви була можливість опікуватись культурним і релігійним життям підданих.

На початку 40-х років 12 століття, вона вирішила заснувати монастир. Довго обмірковуючи, яке місце обрати, королева зупинилась на землі Віфанії, де знаходилась могила святого Лазаря, яка була місцем постійного паломництва.

На місці останнього упокоєння святого був побудований старий візантійський храм, який, як свідчать археологічні розкопки, був реконструйований за часів Мелісенди. Ймовірно якраз в той час були укріплені підземні крипти із тесаного каменю, які збереглись до наших днів. Як свідчать літературні джерела, реконструкція могла відбутись за декілька років до заснування жіночого монастиря ще за часів її чоловіка Фулька.

Отже, неподалік від нової церкви святого Лазаря Мелісенда заснувала великий жіночий монастир св. Марії і Марти на східному схилі Оливкової гори, за п’ятнадцять стад від Єрусалима, де її наймолодша сестра Йовета стала настоятелькою.

Королева подарувала святині розкішні меблі, коштовні книжкові видання, шовкові тканини та церковне начиння, включаючи срібний і золотий посуд оздоблений дорогоцінним камінням.

Щоб святиня мала змогу сама себе забезпечувати, Мелісенда віддала монастирю в користування родючі землі Єрихона і передала частину власних міських володінь у Єрусалимі, які приносили постійний прибуток, включаючи: крамниці, складські приміщення і частину торговельних площ при міському Потройному ринку (Triplex Mercatus або на арабський манер сук аль-Балата), який отримав свою назву через три паралельні торгові вулиці, із яких складався ринок.

Сьогодні це район близько до Сук аль-Лахамін (ринок м’ясників), північніше Храму Гробу Господнього. Тобто цей “Triplex Mercatus” — частина середньовічного ядра Єрусалимського ринку, який існує донині у вигляді вулиць: Souq Khan al-Zeit, Souq al-Attarin і Souq al-Lahamin.

Окрім того, збереглась хартія 1157 року, згідно якої абатство отримало в свої володіння виноградник на південь від церкви Святого Стефана, за межами міських стін, а також отримувало десятину із сусіднього виноградника, який скоріш за все належав до королівських володінь.

Судячи з деяких джерел, вже після смерті Мелісенди (орієнтовно 1160 р), монастир отримав у володіння село Сіндіана (casale S. Annae) та джерело Davie у володінні Кесарії. Абатство зберігало право власності на Сіндіану щонайменше до 1256 р. Скоріш за все це ʿAyn Sindiyāna, між сучасною Кесарією і Тантурами, а джерело (fons Davie) знаходилось поруч із родючими сільськогосподарськими землями.

Оскільки місцевість, на який знаходилась святиня межувала з пустелею і могла піддаватись нападам ворогів, Мелісенда власним коштом звела міцну вежу із тесаного каменю для захисту храму.

В ті часи це був великий релігійний комплекс, який включав: церкву св. Лазаря, жіночий монастир із трапезною, житловими корпусами, внутрішнім двором і укріпленою баштою.

При монастирі, ще за часів Мелісенди була організована школа для дівчат шляхетного походження, що частково було підтверджено під час археологічних розкопок 1950-х років.

Після мусульманського завоювання Єрусалиму в 1187 році, жіночий монастир обезлюдів і занепав. До наших днів він дійшов лише частково у вигляді руїн, натомість церква св. Лазаря (аль-Ейзарія) збереглась до наших днів в хорошому стані і функціонує досі. Звичайно будівля піддавалась реконструкції і перебудові, але за традицією святиня залишається паломницьким центром, і навіть зараз поряд видно фрагменти укріплень, споріднених із тими, що згадуються в хроніках.

Найбільші відомі розкопки відбувались у 1952–1955 рр. францисканськими археологами (передусім о. Вірджіліо Корбо та о. Багатті). Були відкриті фундаменти та нижні яруси стін прямокутної церкви з апсидою, що відповідали плану латинських храмів XII ст.; фрагменти тесаного вапняку з характерним хрестоцвітним різьбленням — типовим для будівництва за часів Мелісенди; залишки башти, ідентифікованої як та, яку хроністи називали “вежа для захисту черниць”.